Зупинка - станція ВАПНЯРКА

Вітаємо Вас Гість

Група "Гости" | Чт, 28.03.2024, 22:52
Меню сайту
Розділи новин
Підприємства [5]
Спогади і розповіді [5]
Школи [2]
Про людей [4]
Форма входу
Логін:
Пароль:
Друзі сайту
Інформери
  • Курсы валют
  • Курсы валют
  • Курсы валют
Слушать радио онлайн


Статистика

Онлайн завжди 1
Гостей: 1
Користувачів 0

Головна » Статті » Спогади і розповіді

Таким воно було

      Спогади про селище Вапнярка в період від червня 1940р. до червня 1941р. (написані за кілька місяців до смерті автора).

 Моє знайомство з селищем Вапнярка відбулося в літку 1940р., коли наша сім’я переїхала в рідне село Цапівка на постійне проживання. До цього ми жили кілька років у місті Одеса, потім у місті Шостка. Батько вирішив змінити місце роботи й проживання, щоб бути близче до батьківщини, до рідного дому.
 Вінницький облцукротрест запропонував йому посаду інспектора по котлонадзору на пів області відповідних підприємств, а контору дозволив влаштувати у вокзалі станції Капустяни вузькоколійної Капустянської залізниці, підведеної до станції Вапнярка. 
 Село Цапівка, Томашпільського району, Вінницької області впритул межувало зі станцією Вапнярка. Отже, все всіх влаштовувало. 
 Батько і рідня взялися за влаштуваня житла, бо хата наша була до того часу трохи не добудована. А мені та братику Георгію дали завдання самостійно оформитися в школу, мені — в 10-й, братику — в 5-й клас.
 Над нами взяв шефство старший од мене на рік двоюрідний брат Михайло, що цього року закінчив середню школу і чекав призову до армії. Він і допоміг нам записатися до школи. Але саме він повів брата до найближчої середньої школи в село Цапівка, а мені чомусь запропонував на вибір дві інші школи, які вказав мені з такою назвою: ота, най далі — залізнична, а оця, ближча — містечкова. Слід відзначити, що здавна селище називали містечком, а все, що в ньому, містечковим. Той й школа «містечкова». Я запитала Михайла: «А чому ота школа називається залізничною?».
 Він відповів: «Ця школа збудована Одеською залізницею, стоїть на території станції Вапнярка, тому й назва її Вапнярська залізнична середня школа №62 Одеської залізниці. Та головне те, що збудована вона виключно для дітей залізничників. І знай, сестро, це тут найкраща школа». Мишко закінчив саме цю школу. 
 «То ж мене, брате, не приймуть до неї, бо батько мій не залізничник», — сумовито мовила я. Але Михайло піднявся і наказав: «Бери заяву й документи, йдемо до школи. Я певен, що тебе приймуть, бо у батька твого спеціальність підходяща, а у тебе в табелі про успішність за 9-й клас самі відмінні оцінки». І ми пішли… Йшли довгенько, бо від нашої хати до тієї школи було більше 2-х кілометрів… 
 Мене прийняли ще й порадили ввічливо ознайомитися з школою, що ми й зробили. Водячи мене по території школи, брат пояснив, що вся територія шкільна — це територія станції, отут недалечко й починається станція. Я трохи стомилася і більше ні про що в той день не розпитувала Михайла, хоч уява про станцію у мене була змалку зовсім інша.
 Все ж це був початок знайомства з селищем того часу і початок саме із залізниці. 
 Пригадую, що тоді у мене не було мети пізнати селище, все складалося якось поза моєю волею. Просто пам’ять моя, зорова й слухова послужливо вбирали все оточуюче і приховували до певного часу на своїх поличках. Були ще й вільні джерела інформації: і розповіді брата та родичів-залізничників, що приходили до батька, і однокласники, і навіть довга дорога від дому до школи.
 І тепер, коли минає вже 66-й рік з того часу, моя пам’ять дарує мені занотовані нею відомості про наше селище, і я охоче пишу свої спогади. 

*** *** *** ***

 При в’їзді на територію Вапнярки на залізничному насипі стоїть стовпчик з дощечкою-стрілкою, на якій написано ( російською мовою) «ГРАНИЦА СТАНЦИИ». Це до цього стовпчика привів мене мій шеф Михайло і пояснив, що отут починається вузлова станція Вапнярка Одеської залізниці. Я не розуміла. Змалку мені станція уявлялася чимось невеликим, щось на зразок залізничного вокзалу. А тут весь час чути: «територія станції», «кордони станції», «об’єкти станції». Тоді брат мені показав і другий такий стовпчик на протилежному кінці станції ще й пояснив, що перший стовпчик — початок, а оцей стовпчик — кінець станції. До того ж кінець Одеської залізниці. Оглянувши, скільки було можливо, вказану територію, я побачила все це іншими очима, моє поняття про станцію змінилося. А коли я, відвідавши згодом свою однокласницю, що жила в залізничному будинку на третьому поверсі, з вікна її квартири поглянула на станцію, то мені стало все зрозуміло. З тієї висоти я побачила і більшість робочих, службових та інших будівель станції, побачила її велику територію, викладену під’їздними, запасними коліями. Було на що дивитись.
 По один бік колії стояли: локомотивне депо, електростанція, вагонно-ремонтний парк, вугільний склад, а в напрямі до школи, територія якої була, — нагадую, — в самому початку станції, вишикувалися три двоповерхових житлових будинки, один з яких називався «бригадний», бо в ньому тимчасово мешкала поїздна бригада, що у Вапнярці мінялась, як і локомотиви.
 По другий бік колій був чудовий будинок служби ПЧ, біля якого була невелика оранжерея, розарій, грядки полуниць, кущі смородини. А за всім цим виходив до головної вулиці селища літній сад для відпочинку з відкритим кінозалом та екраном, з естрадою для свого залізничного оркестру, танцювальним майданчиком, алеї, кіоски. 
 Трохи далі, у напрямку до вокзалу височів диво-будинок (як на ті часи)
на три поверхи і чотири під’їзди. Тут мешкали залізничники, керівний склад штату станції. 
 Близько нього збудовано залізничну клініку, де лікувалися лише залізничники. Потім — багажна пошта і нарешті вокзал, що своєю привокзальною площею виходив у «містечко». Були й далі об’єкти, але їх я не запам’ятала. О, був ще клуб. 
 З часом я дізналася, що все це господарство, оця вузлова станція були підпорядковані дорожньому управлінню Одеської залізниці, що, знаходилося в Одесі. Школи і лікарні були підпорядковані дорожнім відділам народної освіти та охорони здоров’я, що теж містилися в Одесі. 
 У залізничників були свої закони, устави, своя форма, досить елегантна. Навіть учні старших класів ходили до школи у залізничній формі.
 Ще одне цікаве явище хочу описати. Майже всі станційні будівлі споруджувалися з міцної червоної цегли, а вгорі на фасаді на видному місці кожної будівлі, не знаю з чого та як, було прилаштовано чотиризначне число, що вказувало дату забудови даного об’єкту. 
 Для історії це знахідка. Та, на привеликий жаль, тоді не знайшлося історика, який би зацікавився тими числами. З часом вони псувалися, ламалися, щезали. І ніхто на це не звернув уваги. Тепер шукають сліди, щоб відзначати ювілеї. А їх немає. Правда, кажуть, що ще збереглася одна дата на погребі колишньої залізничної школи № 62, тепер школи № 1. 
Ця дата — 1906. 
 От якби й на школі так… 
 Такою була одна, незалежна, частина селища Вапнярка на той час. 
 

*** *** *** ***

 По ліву сторону від станції, впритул до її межі містилося містечко Вапнярка, друга частина всього селища Вапнярка. 
 Територіально містечко було набагато менше станції, але й воно містило на своїй території важливі, значимі об’єкти. Будівлі державні (громадські, культурні) заповнювали вулиці вперемішку з приватними житловими будинками.
 Станцію Вапнярка та містечко Вапнярка з’єднувала головна вулиця селища Вапнярка, вулиця Леніна. Зв’язували й поперечні вулиці містечка, що починалися від станції і, перетинаючи головну, прямували на поле близьких сіл. 
 Промислові, сільськогосподарські підприємства розташовані біля станції, впритул до її межі. Це нафтобаза, МТС, овочева перевалочна база, маслозавод, що був відомий високою якістю своїх продуктів не тільки в своїй країні, а й за кордоном. Тут же були: ринок, водонапірна башта,а вже зовсім близько до вокзалу — кілька торгових точок і містечковий клуб. 
 Вздовж протилежної сторони головної вулиці були побудовані: середня школа, пошта, будинок селищної ради. Тут від вокзалу і до вулиці Кірова, через головну, проходив провулок, по ліву сторону якого розмістилися фотографія, перукарня та майстерня по ремонту взуття. Далі на вулиці Кірова працювала хлібопекарня. Зліва від неї вирізнялася двоповерхова синагога. А далі вздовж головної вулиці були ще аптека, контора заготзерно (одноповерховий довгий будинок). На розі головної вулиці та вулиці Куйбишева вивищувався кам’яний двоповерховий «сільгосппостач». І вже майже в кінці — ветеринарний пункт, невелика одноповерхова клініка. От уже і остання на той час вулиця Польова, в кінці якої були торговиця та бойня. Такою була друга частина селища Вапнярка. Підпорядкована вона була Томашпільському районному керівництву, вище — Вінницькому обласному. 
 
*** *** *** ***

Та я згадала, що й праворуч від станції Вапнярка були об’єкти, які варті того, щоб про них згадати. Про них я дізналася набагато пізніше, вже в 1941році.
Так, за нашою залізничною школою, вздовж всієї її території йшла вулиця Островського, яку ще звали однобокою, бо друга її сторона це була огорожа школи, а трохи далі, огорожа трьох житлових залізничних будинків.
Крім того, поряд брукованої дороги, що тяглася вздовж вулиці, була прокладена залізнична колія, що йшла аж до кінця вулиці та повертала в територію майбутнього (тоді) крупзаводу.
 За цією вулицею йшла вулиця Пожарського теж до території крупзаводу. 
Отже, маємо дві вулиці та пустий корпус крупзаводу. Коли ж рушити по вулиці Островського в протилежний бік, то перед нами поставав двоповерховий будинок — вокзал Капустянської вузькоколійної залізниці. 
Вокзал стояв на межі станції Вапнярка. Звідси виходила вузька залізнична колія, що з’єднувала станцію Вапнярка з цукровими заводами селищ Капустяни та Кирнасівка. 
 Попід колію, не далеко від станції був обладнаний бурякопункт, куди звозили зібраний восени врожай колгоспи району. Звідси буряки саме цією вузькоколійною залізницею везли на заводи, а згодом з заводів привозили тим же шляхом цукор, завантажували в два велетні-склади, що розташовувались біля станції. Ну а далі через станцію Вапнярка цукор везли за призначенням. 
 А моя зорова пам’ять підказує далі.
 За бурякопунктом був старий цвинтар, до якого поруч з вулицями про які я писала вже, вела брукована дорога. То казали тоді, що простір поля за вулицями і від цвинтаря до крупзаводу — то був запасний аеродром. Аж отам вище, вздовж станції Вапнярка, виднілися дві вулиці мого села Цапівка. 
Від них праворуч, трохи далі від станції виднілося невелике селище, яке тоді і ще довго після того всі називали «Залізничне селище». Виявляється, що коли вже не було місць для житла керівників залізниці, їм виділяли садиби на цапівському полі для забудови. Селище забудовувалось в кінці 20-х на початку 30-х років XX ст. 

 Отже, наше селище Вапнярка того часу, про яке я згадую містило в собі оті дві частини та ще з оцим додатком. Таким я його бачила й пізнавала в період від червня 1940р. до червня 1941р.. А 22 червня 1941р. о 4-й годині ранку нам, випускникам Вапнярської залізничної середньої школи № 62 Одеської залізниці, після чудового випускного балу, наш залізничний духовий оркестр заграв прощальний марш, і ми востаннє вийшли із школи. Нараз, ніби по команді, повернулися обличчям до рідного дому, подякували, вклонилися і почали розходитися зморені танцями, веселощами, збуджені, радісні. А вже через годину всі були шоковані страшною звісткою: — ВІЙНА.

Автор: Сільніцька Ліда Яківна


Категорія: Спогади і розповіді | Додав: smt-vapnjarka (08.02.2011)
Переглядів: 2449 | Рейтинг: 4.8/4 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Реклама

    

Адміністратори сайту Argiop (ICQ: ) і Ramzes (ICQ: 368-949-583)