Таким був будинок школи з дня побудови, з 1897 до 1950 року.
Вперше в цей храм науки я ввійшла в серпні 1940 року з відповідними документами та заявою прийняти мене в 10 клас. Ішла з острахом та надією. З острахом, що не приймуть, бо чула, що до цієї школи приймають тільки дітей залізничників, а батько мій не був залізничником. З надією, що допоможе мені табель про успішність, в якому за кожен предмет стояла найвища оцінка, характеристика, довідка про посаду мого батька (інспектор по котлонадзору у Вінницькій області). Директор школи Могильний Степан Сергійович подивився мої документи, глянув доброзичливо і промовив одне слово: "Приймаю". Вийшовши з учительської, окремого кабінету в директора не було, я стала розглядати приміщення школи. З якихось міркувань другий поверх цієї будівлі був недобудований: на правому крилі його не було другого поверху. Перший поверх-це чотири класні кімнати з великими вікнами. На другому поверсі лише над лівим крилом першого були дві класні кімнати, а ще учительська. Вже навчаючись, я дізналась, що в школі навчалися діти залізничників не тільки із Вапнярки, а й приїжджали "з лінії", для них був побудований будинок-інтернат, де вони жили. Отак я стала навчатися у Вапнярській залізничній середній школі №62 Одеської залізниці, і вона стала моїм другим домом, моєю радістю. Першого вересня 1940 року я вже сиділа за партою з новим однокласником Юрієм Іваненком. Клас був дружній, співучий, мене прийняли добре і учні, і вчителі. На перших організаційних зборах, які проводив директор, вибирали членів учнівського комітету та редколегію. Директор запропонував вибрати редактором загальношкільної газети мене. А ще мені доручили бути вожатою піонерського загону четвертого класу. Я залюбки виконувала всі доручення. Проминув рік. Всі готувалися до випускного балу, який був проведений 21 червня. Ми тоді й не підозрювали, що це буде для кожного з нас історична, вікопомна дата. Всі були у піднесеному настрою, з радістю одержували атестати про закінчення навчання в школі. А відмінники, серед яких була і я, одержували ще й грамоти. Танці, жарти, пісні лунали весь вечір. О 4 годині ранку, 22 червня 1941 року, духовий оркестр заграв нам прощальний марш. Ми, ще нічого не знаючи, вийшли із школи, потім обернулися, вклонилися своїй рідній школі і розбрелись по домівкам. А о 12 годині пролунав по радіо виступ Молотова В. М. про віроломний напад фашистських військ на Радянський Союз. В той час, коли ми прощалися зі школою, гітлерівські бомбардувальники скидали смертоносну зброю на столицю України, вели бої на наших кордонах. А через місяць господарями в нашому районі стали румуни. Першого року під час окупації румунська влада дозволила відкрити школу. Та вже на кінець навчального року школу було закрито, а в її приміщенні окупанти влаштували військовий шпиталь, який проіснував аж до звільнення Вапнярки. Як тільки вигнали румунів із селища, батьки, діти прийшли до школи. Через бомбардування залізниці у вікнах майже не було цілого скла. Отож потрібно було все очистити, щоб до школи було безпечно добратися. Скла не було і довелося замуровувати вікна цеглою, лишивши у кожному вікні по великій шибці. Та це не довго задовольняло. Пізньої осені до класів уривався холодний вітер, залітали сніжинки. Учні сиділи одягнені, мерзли. Несподівано надійшов порятунок: залізничники-вантажники в одному з товарних вагонів виявили кілька ящиків "дивного" скла, що не мало чомусь адресата. Це було грубе скло, яке слабо пропускало світло, та від холоду рятувало. Це на деякий час влаштовувало всіх. Невдовзі привезли і справжнє скло, і все стало на свої місця. Вдруге я прийшла до своєї школи в жовтні 1944 року на роботу, Вапнярку було звільнено у березні 1944 року, але жителям селища І два місяці потрібно було перетерпіти по-німецькому пунктуальне бомбардування станції, що припинилося із відкриттям другого фронту в Європі. Потроху почало налагоджуватись мирне життя. Найголовніше завдання - відбудувати, поновити все, пошкоджене війною. Над цим працювали всі, навіть старшокласники нашої школи. Та от і довгожданий День Перемоги. Людської радості, як і людського горя, описати словами неможливо. Та все ж перемога радість. Великі труднощі чекали на школу : куди прийняти таку кількість дітей? Адже в селищі залишилась тільки наша, залізнична школа. Довелось забути, що вона тільки для дітей залізничників і приймати всіх. Дорожній відділ наросвіти та Управління Одеської залізниці відмінили інтернат. Це дало можливість навчати дітей ще трьох кімнатах, парти робили за рахунок батьків. Та класних кімнат хватало і два класи навчались у приміщеннях, які знаходились далеко від школи. Один у приміщені бувшої синагоги, а другий в уцілілому службовому приміщенні на багажному дворі станції. Так було один рік. Тим часом до бувшого інтернату добудували ще дві класних кімнати , а у 1950 році добували другий поверх (дві класних кімнаті У 1960 році за постановою Уряду залізничні школи були передані відділам освіти. Закінчилась наша залізнична епопея. У 1966 році була збудована нова школа, це школа №2. Це було для для всіх. Але не так уже й надовго. На порядку денному стояло питання про однозмінне навчання. Коштами підприємств до основного корпусу школи було добудовано новий, у три поверхи. Школа запрацювала в одну зміну. Та сталося це вже без мене, бо я І 1978 році закінчила свій трудовий шлях, вийшла на пенсію. На відкриття новобудови мене запросили, всі раділи : і діти, і батьки, і вчителі. У 2007 році школа святкуватиме своє 110-річчя.
